Тоня чоловіка не мала, не була ні вдовою та ро звідок, приїхала з малим сином в чуже село. Аж на своє 90-річчя вона розповіла синові страաну правду

Тоня з маленьким сином приїхала з Полісся в херсонське село піднімати нову ферму. Чоловіка не мала — ні вдовою була та розвідок. Поплескали люди мовами і нарешті стихли. Тому що такий трудівниці, як вона, треба було пошукати. А ще Тоня мала добру вдачу, вміла пожартувати, була щира до людей. Тому укорінилася, стало їй чуже село рідним. А Іванко підростав. Уже школу закінчив, захотів вступати до інституту. Був тямущим до наук, то мати зі шкіри лізла, аби єдиний син отримав кращу путівку в життя, як вона. Хотіла, щоб вивчився, мав в місті роботу і не повертався назад у село працювати. І вимолила у Господа — її хлопець вибився в «вчені». Все рідше його дорога приводила в мамине село, бо працював вже в інституті, який закінчив з відзнакою. Не знала Тоня навіть, коли і одружився. Тому що привіз їй Іванко «на оглядини» невістку, як були майже рік одружені. Глянула на Світлану: висока, красива! Ніби треба ж порадіти за сина. Але в серці так бол яче кольнуло, що без її материнського благословення до шлюбу пішли.

Тому у відповідь на вітання сина тільки сльо за просилася, а не слова. Стояла, як укопана, і nлакала. Навіть в хату пройти не запросила. — Та що ви, мамо, розридалися, — заспокоював Іван. — Живий я, здоров. Ось вам привіз невістку. Скоро онуків мати. Радійте за мене! — Вибач, Іванко, за мої старечі сл ьози … то любов моя до тебе nлаче. Так давно ми не бачилися. Чи не стрималася. — Ну, годі вже. Дайте вас обійму. А то ще потоп буде, — пожартував Іван, і, не чекаючи, поки мати підійде, сам ступив до неї, обняв, поцілував — і вона повеселішала. Хоч за обіднім столом Тоня nлакала ще не раз. Не могла зрозуміти, як це діти одружилися, а в церкві шлюб не брали? — Яке вінчання, мама? Ми ж зі Світланкою в комуністичній партії обидва … А ще за душу взяв синів докір. — Мені і без церкви за вас дістається, — вирвалося у Івана. — Тому що, бач, батька у мене немає.

І не було ніколи … На цих словах його зупинила Світлана. Вона бачила, що свекрусі стало зовсім погано. Накрапала їй заспокійливого в стакан і провела в кімнату. Там допомогла Іванової матері лягти на ліжко, накрила її теплою хусткою, яку привезла в подарунок. І, дочекавшись, поки жінка засне, повернулася в кухню. — Навіщо ти так? Бачиш, матері і так гірко. Чи не діставай, — різко сказала Івану. — І так все життя. Скільки не просив її, скільки не благав: ну, скажіть, хто ж був мій батько! А вона мовчить. Думаєш, мені не гірко? Чи не знати, якого я роду. На вечір Тоня піднялася з ліжка, а гостей вже немає. І знову вмилася сл ьозами. Наступного разу син привіз невістку з внучатком, маленькою донькою. Пізніше приїхали вже з двома дітками. Так бачила Тоня свого сина раз або два на рік. Тільки й чула відмовки на своє питання, чому довго Іван не їде: то автобус рідко ходить, то часу немає, то дорога погана, а своє авто молодим не хочеться по Баюра бити. Всі намагалася зрозуміти, сприйняти. І знову nлакало її материнське серце. Року летіли невпинно, як на крилах відносило її роки вдалину, в вир. За цей час Тоня геть постаріла.

Вже і сімдесят їй минуло, і вісімдесят … наближалося 90-річчя. І вирішив Іван матері зробити сюрприз — чи не вперше в житті. Сам вже дідом став і почав розуміти, як то важливо, щоб до тебе діти в гості приходили. Як завжди, в свій день нар одження Тоня вранці зібралася в храм. Хоч не неділя було, але знала, що священик відкриє для неї церква, висповідайся, причетний, заспіває «многії літа». Ледве пришкандибала, відкрила двері — а всередині стояла вся сім’я: син з невісткою, їх дочки з чоловіками і дітьми! Прийшли всі до єдиного. І вже не знала Тоня, чому більше радіти: що послав їй Господь такого тривалого віку або що, нарешті, побачила біля себе всіх своїх найрідніших і дорогих разом? З церкви повезли мати в район в ресторан. Стара Тоня в житті не бачила таких страв, що там подавали, і не пробувала такого доброго торта, виготовленого в її честь. Забава підходила до завершення. Поважної ювілярці, здавалося, вже все сказали тости. Тут до речі знову попросився Іван: — Я вже говорив вам: спасибі, мамо, що ви у мене така є. Хоч ви так мені нічого про нього і не розповіли. Може, в такий день скажете? Мати встала, розгублено глянула навколо. На неї дивилися десятки очей.

Здавалося, кожен чекав від неї того відповіді. Зібралася з думками, перевела подих і зізналася: — А я, син, не тільки, хто твій батько не знаю, але і хто … твоя мати. І гірко розnлакалася. У залі запанувала тиша. Все ніби скам’яніли на своїх місцях, боя лися навіть поворухнутися. Тільки Іван піднявся. — Що ви таке, мама, говорите? — Правду, дитя. Якось йшла я з лісу, і чую — десь хлопчик nлаче. Я озирнулася і знайшла в траві пакуночок. Так ти лежав сповитий, а навколо — нікого. Чи не захотіла тебе мати згубити, а ростити, напевно, не могла. Раз у поклала там, де люди ходять, щоб хтось забрав. Ось я і забрала. Документи на тебе зробила і з малим світ за очі подалася, щоб ніхто тобі ніколи правди не розповів. Кинувся Іван матері руки цілувати, прощення просити. А вона його зупинила: — Все життя бо ялася цього дня, що все тобі розповім — а ти мене покинеш. Бо хто я тобі … — Ви — мама моя. Іншої у мене немає. Після маминого одкровення став Іван частіше відвідувати матір. Тому що зрозумів ціну материнської жертовності!