Так вийшло, що за 40 років я так і не встигла вийти заміж. Все життя я була як сіра мишка, чоловіки не звертали на мене уваги. І тільки після 40 я стала трохи активнішою і впевненішою в собі. Рік тому я ще доглядала за своїм вітчимом. Він дуже хворів, йому залишалося зовсім небагато. Мама вже давно пішла з життя, а на мені лишився її другий чоловік. При чому зведена сестра не допомагала мені його доглядати. Щойно вітчима не стало, то сестриця з’явилася і почала ділити його квартиру.
Хоча вона належала нам із нею на половину, але вона вирішила забрати собі більшу частину грошей від квартири, бо в неї вже сім’я та двоє дітей, а я стара і самотня. Я не збиралася сnеречатися із сестрою, не хотілося псувати з нею стосунки. Я почала знімати невелику кімнату в гуртожитку. І тут я знайшла оголошення, що чоловік шукає собі сусідку для проживання. Я вирішила звернутися, чоловік був старший за мене на 13 років. Ми добре порозумілися. Спочатку я ніяк не звертала на нього уваги, але чим ближче ми спілкувалися, тим більше розуміли, що просто створені один для одного.
Таким чином ми стали з ним як громадянське подружжя. Офіційно він одружуватися на мені не збирався, говорив, що не хоче rаньбити пам’ять про свою покійну дружину. Тільки ось у мого чоловіка виявилася (AL/K) донька, яка згадувала його раз на сто років. А нещодавно я дізналася, що ця квартира, де ми живемо, належить його дочці. Але як так ? А як же я, чому все дістається доньці ? А чоловік сказав, що так йому буде спокійніше за її майбутнє. Тобто за моє майбутнє він зовсім не переживає, мені стало дуже прикро… може він мене та дружиною своєю не вважає, чому до мене таке віддалене ставлення, я не розумію.